Безсоння 04/02/2011
 
Ніч. Давно всі сплять. А я не сплю знову. Так часто тепер буває, прокинешся серед ночі і, як не намагаєшся заснути, нічого не виходить. Чи ж мало проблем доводиться вирішувати вдень, так ще і вночі вони морочать голову. Поринути б зараз у сон з якимись чудовими сновидіннями… Помрій! Де їх взяти тих  сновидінь таких, як колись в юності, кольорових , прекрасних, таких щоб літати…Верзеться  щось незрозуміле, сіре, важке: то сходи,  по яких іду, раптом  обриваються, то лізу в якийсь отвір і там застряю… Все це проблеми здоров’я. Навіть в снах вони відображаються. Втім цієї ночі навряд чи і це мені загрожує.   

Якщо не думати про поточні проблеми, то залишаються лише спогади. Згадувати можна довго. Так багато вже прожито ! Багато сумного в тих спогадах. Ще зовсім свіжа рана від втрати батька… «Батьку, батьку мій ,лебедю білий, сум не пускай на поріг…» Його улюблена пісня. Про кого він думав, коли слухав цю пісню: про свого батька, якого щиро любив, чи про себе самого, тепер уже не дізнатися. Коли втрачаєш, розумієш, скільки не встигла запитати.
 
Мабуть і мені не треба пускати сум на свій поріг. У кожного є ліміт життя. Батько свій вичерпав, проживши не так вже і мало  - майже 85 років. «Батьку, батьку,  десь лебедята на крилах знов твою юність несуть».Нещодавно дві мої знайомі молоді мами назвали своїх синів іменем, яке було у мого батька. Це якось втішило. Як на мене, то яке ім’я може бути кращим? Дай Боже щоб ці діти виросли достойними імені Олександр. Його носили великі люди  - князі, царі, поети. Будучи простою людиною, звичайним сільським учителем, батько це ім’я не опорочив, скоріше навпаки. Його любили і поважали всі його учні і ми його діти і онуки…

Найкращі спогади – це дитинство , таке далеке і таке близьке. В обривках моїх химерних снів я не раз впізнаю предмети свого дитинства. Прокидаюсь якось вранці, що снилося, звичайно, згадати чітко не можу, а ось приміщення, де відбувалися якісь дивні події, щось дуже знайоме: маленьке віконечко, жердка , погріб прикритий лядою (кришкою) з дошок  не з’єднаних між собою. Та це ж комора в нашій хаті! Про неї у мене особливий спогад.

Хата, в якій пройшло моє дитинство, була далеко не нова. Призначена вона була, як житло для місцевих вчителів. В ній були великі сіни, де в кутку стояли керогази, які заправлялися гасом, на них влітку готували їжу, ( газу в той час  в нашому селі не було) ;дві кімнати: велика і мала та комора. У великій кімнаті, була перегородка, яка ділила її на кухню і спальню-вітальню. Тут жила наша сім я .У малій – молода дівчина , моя перша вчителька.

Того злощасного дня я не пішла до школи. Дома ми були вдвох з братом. Не знаю чому мені захотілося знайти в коморі свою стару ляльку. Лялька в моєму дитинстві була лише одна – великий пластмасовий пупс по імені Катя. Руки, ноги і голова пупса трималися на гумках, які  дуже часто рвалися. Одного разу батько, якому вже набридло безкінечно ремонтувати іграшку, сказав, що я вже велика дівчинка і бавитися ляльками вже не пасує. Катю винесли в комору. Та я таки скучала за нею, ось і скористалася відсутністю батьків. Знайшла її швидко, та якось оступилась , зробила крок назад, наступила на ляду погре6а, дошка мабуть лежала не так, як треба , вона зірвалась і полетіла в яму, а на ній і я. Приземлилася я благополучно. Єдиною думкою, яка мене дуже тривожила, було, як же вибратися з цього полону без драбини. Покликала брата. Почув, прийшов, старався допомогти. Та що міг хлопчик, який ще і до школи то не ходив?! І саме в цей момент повернулася  наша сусідка. Наказую братові тихенько впустити, нічого їй не говорити і повернутися назад, допомагати мені якось вибратися із підземелля.

Та не так склалося, як гадалося. Перше запитання вчительки було: «Де Галина?». Брат трохи пом’явся і сказав: «В погребі». І зараз пам’ятаю її перелякане обличчя…Пізніше мама, сердита і налякана думкою, що все це могло закінчитися більш серйознішою бідою ніж легкий переляк, вкинула останки ляльки в пічку на розпечене вугілля. Великий пластмасовий тулуб з маленькими отворами для ніг, рук і голови охопило полум’я  і він вибухнув з такою силою, що вирвало дверцята пічки. Ось таким салютом і закінчився мій «ляльковий» період життя.

У школі я вчилася і вела себе на відмінно. Дочка вчителів, треба ж було « тримати  марку сім ї » . Та це і не було важко, адже батьки були самі дорогі люди, яких любила і поважала. Та не завжди ж все гладко йшло. Ще один незабутній момент життя. Це було на уроці праці.. Завдання було таке: випиляти з  металу якийсь шаблон. Я дуже старалась, та не вийшло. Подрузі моїй це також не вдалось. Мабуть не наше це покликання слюсарна справа. Учитель цього розуміти не хотів і « вліпив нам по парі». Подрузі що? Як з гуски вода. А ось мені… Я ще з майстерні до класу дійти не встигла, як вся школа знала, що дочка завуча школи вхопила двійку, і дивилися на мене , як на восьме чудо світу.  Що я відчувала тоді можна здогадатися по тому, що цей епізод не стерся з пам’яті і не потонув у товщі прожитих років.

…«Ходить сон біля вікон, а дрімота коло плота і питає сон дрімоту : « Де ми будемо ночувати? …» Мою спальню точно минули і зовсім не збираються сюди заглянути. Під цю колискову внуки мої засинали, а себе заколисати не можу, а ніч така довга…

Село наше знамените талантом братів Тютюнників. Мати Григорія Михайловича жила по сусідству з нами. Коли він приїздив до неї в гості, то заходив до нас позичити розкладачку та погомоніти з батьком, адже батько був викладачем української мови, були у них спільні інтереси Я в той час була ще зовсім дитиною, тому цей дядько з дещо спотвореним після контузії обличчям, мене цікавив мало .А ось його сина Юрка ми з задоволенням прийняли у свою компанію сільської дітвори і весело грали у війну в рівчаку, зарослому бузиною і ще якимись кущами, назви яким я так і не дізналася.

Григора також бачила. Коли приїздив до своєї матері , то ходив по селу такий задуманий, мабуть в цей час в його голові народжувалися знамениті новели, адже більшість з них про наше рідне село. Коли читаю їх, то впізнаю своїх односельців і це так приємно і дуже цікаво. А в той час ми дівчатка-підлітки задивлялися на цього красеня-брюнета і гадки не мали, що це майбутній класик, людина непростої долі.

В селі я знала напевно кожне деревце, кожну п’ядь землі та найбільше любила річку під назвою Грунь. Літом найулюбленішим заняттям було купання, якби то можна було, не вилазила з води  взагалі. Не знаю чи є хто, щоб в дитинстві не любив хлюпатися у воді. А ось зимою річка була особлива. В сильні морози її сковувала товста крига. Коли вітер змітав з неї сніг, відкривалася дивовижна картина. Я з острахом ступала на лід, схожий на скло і весь підводний світ був, як на долоні: легка течія хитала водорості, повільно плавали рибки. Було і моторошно і цікаво. Весною  річка скресала. В ті роки весна наступала різко. Пригріло  сонечко і потекли струмки з талого снігу, а по річці пливли величезні крижини. Чоловіче населення десь зо три доби чергували на мосту з баграми, щоб ці  крижини не знесли мосту. Без мосту аж ніяк. Річка ділила село навпіл, та і автомобільна траса проходила через наш населений пункт. Сніг і лід бурхливо танули і починалася весняна повінь, з нею і канікули. Вони завжди приурочувалися цій події, адже діти з дальніх сіл не могли дістатися школи по «великій воді»…

Весняного погожого дня ми з братом сиділи на порозі своєї оселі, кожен був захоплений  грою під теплим сонечком. Дивимося ,через дорогу до нас прямує сусідська дівчинка. Вираз обличчя у неї якийсь незвичайний, а ноги … босі. Як же і нам захотілося скинути взуття і пробігтися босими ногами по молоденькій травичці! Як же ми в цей момент заздрили їй! Та без маминого дозволу не зважилися на такий вчинок. Її, як на  те, не було дома. Довго чекали і дочекалися щоб почути тверде, строге і безапеляційне «Ні! Земля ще холодна.»

Ця маленька босонога сусідська дівчинка згодом стала моєю подругою, найкращою подругою дитинства і юності.

Згадую її часто. Весь час думаю, чому ми розірвали свої дружні стосунки? Хто винен? Дороги наші розійшлися. Я поїхала по направленню після закінчення навчання  у Львів, а вона залишилася в Харкові. На мій лист відповіла. З нього на все життя я запам’ятала лише одну фразу: « Писати тобі більше не буду». Як грім з ясного неба прозвучали ті слова. Чому??? Не могла зрозуміти і повірити в це. Значить я для неї не була такою , як вона для мене? Може я нав’язувала їй своє товариство, а вона терпеливо це зносила. Навіщо? Через те , що я дочка вчителів, яких поважала? Були і у мене такі моменти, коли хтось з однокласниць чи однокурсниць тягнулися до мене душею, та мені з ними було якось нецікаво і я старалася делікатно відсторонитися від них. Можливо це розплата? А може наші стосунки просто вичерпалися. Хай там як, та я глибоко  образилася, сприйняла це як зраду і ніколи більше не шукала з нею ні зустрічі, ні зв’язку. Ми не бачилися сорок років. Чим старшою я ставала, то частіше задумувалася над тим, чи ж потрібно було так різко « похоронити її образ на цвинтарі своєї душі»? Можливо людина просто не любить писати листи. Втім вона також не робила ніяких спроб мене знайти.

Де ти тепер, моя  подруго дитинства, красуня з великими карими злегка розкосими очима?  Як склалася твоя доля? Так хотілося поїхати в рідне село, зайти до твоїх батьків, коли ще живі були, згадати дитинство, запитати про тебе. Та чомусь так цього ніколи і не зробила. Та ніколи не змогла забути тебе, Мишко. Так називали тебе в нашому класі через те,  що  перші три літери  твого прізвища були Миш… У кожному колективі знаходяться люди з великим почуттям гумору. Одного разу ти прийшла до школи в  кофтинці в                       клітинку. Після цього тебе почали кликати « Мишка в арифметику»… Де наше веселе щасливе дитинство, юність? Прожито вже велику частину життя, та попри все ще сподіваюсь на зустріч з  тобою.

Немає  тепер таких весен, як колись. Не настає різко тепло, не тане бурхливо сніг, не скресає річка, не несе кригу .  Річка мого дитинства заросла лататтям, немає біля мосту плеса-купальні. На місці нашої оселі  чийсь огород. А ще верби, старезні скрипучі верби край дороги. Їх більше немає. Село не те і я не та… постаріли ми…
 
  Згадую свій перший твір. Десь в середніх класах задали додому написати щось новеньке ,до цього часу ще невідоме, не диктант і не переказ , а твір. Як  писати, що писати і з чого починати?... Звернулася до батька. Він сказав: «Твір починати треба якось несподівано, інтригуючи, наприклад: « Ніч. Давно всі сплять….»» 
 
 
Закінчувався рік Білого Тигра. Відходив у минуле. До початку Нового року залишалися години .Швидше б вони минули. Що за рік !? Мені він приніс  розчарування, втрати, біль душі. Якби то можна було якось його обійти, обминути, пропустити … Без сумніву долучаю до найважчих у своєму житті. Швидше б Новий  настав…

Десь в мені обізвався  з сарказмом голос здорового глузду: « Що зміниться ? Дата ? Як вплине це на події життя?» Треба вірити – заперечую сама собі – і все поверне на краще. Обов’язково все буде інакше. Головне треба гарно підготуватися до зустрічі Нового. Кажуть: «Як зустрінеш, так і проведеш…» Знову засміявся внутрішній голос: «Чи ж ти у все це віриш ?» Треба вірити, твердо стою на своєму. Закінчую суперечку сама з собою і беруся за діло.

Для початку прикрашу ялинку. Ну яке без неї свято!? Ось засяє вона вогнями і настрою прибуде. Діти давно виросли і розлетілися, а я все прикрашаю її щороку. Адже і сама колись була дитиною і новорічні свята були для мене самими прекрасними, самими чарівними. І зараз бачу ялинку свого дитинства: сильний п’янкий  запах хвої,  прикраси: різноманітні, різнокольорові, блискучі кульки , грибочки, шишечки, горішки зі скла, а не пластмаси, картонні ведмедики і зайчики , парашутики з бус і чайничок, такий біленький, такий тендітний, найулюбленіша і незабутня ялинкова іграшка  дитинства та головне відчуття свята. Пам’ятаю, але не відчуваю.

 Ех ! Повернутися б зараз туди, куди повернутися не можна, в ту атмосферу Новорічного ранку в сільському клубі, одягти карнавальний костюм сніжинки з накрохмаленої марлі  з короною зі звичайного картону, обсипаного склом з битих ялинкових прикрас. Його зробили батьки власними руками і кращого в моєму житті не було.  Не відчувала я пізніше  такого захвату і такої безкінечної радості, як тоді. А попереду було десять днів канікул, різдвяні свята,  ціла торба цукерок і різних солодощів, яких тепер уже немає. Багато віддала би, щоб знову відчути хоч на мить те, що відчувала тоді. Однак всьому свій час…

Декілька років тому придбала штучну сосонку. Позбавила себе зайвого клопоту щоразу шукати деревце, яке б подобалося. Не завжди це вдавалося. Та річ не в цьому. За місяць  до нього звикала, як до когось рідного, доглядала, поливала. Воно починало оживати, розпускатися і в цей момент доводилося викидати його на погибель … Зайвий стрес для душі.

Синтетична ялинка не пахне так, як жива. Та це поправимо. Зараз займуся творчістю. Беру підставку для квітів, вниз кладу стару упаковку від ювілейного букету, в неї запихаю наперед приготовані гілочки сосни, зверху штучна – неймовірно, навіть не сподівалась! Чіпляю золотисті і сріблясті кульки, такого ж  кольору мішуру, бантик на маківку, вмикаю гірлянду… красуня ! Настрій покращав, але зовсім не той, якого хотілося б.

Другий етап приготування – стіл. Все найкраще сюди. Скатертина улюблена, посуд святковий.  Тортик в стилі новорічного свята  ( білий і зелений кольори з кокосової стружки і ківі ) вже готовий. Олів`є ? Ні! Краще улюблений салатик  з ананаса і курки. Канапки з червоною ікрою.Вдарить по кишені та і по здоров’ю, бо  це джерело холестерину?   Байдуже. Зате очам, душі і шлунку весело. Улюблена страва – яловичина з чорносливом  уже в духовці, шампанське, апельсини  є. Все інше додасться.

Квартира прибрана. Все готове для зустрічі Нового року. Ось тільки настрій … а ж ніяк не святковий. Десь « зашкалило» його на нульовій позначці. А як же хочеться забути все, що довелося пережити в тому, що минає, як хочеться свята, радості, щастя! Треба подумати і згадати те, що було хорошим, приємним. Повинно бути щось і таке. Починаю подумки перегортати назад день за днем сторінки минулорічного життя. Трапляються і приємні дні, та щось їх занадто мало і губляться вони в смутку днів хандри.

Одягаюсь і виходжу з дому. Часу ще достатньо. Треба прогулятися і на пошту зайти. Погода чудова, справжня новорічна. Підморозило, повільно падає лапатий сніг. Вулиця майже пуста. Перехожих не густо і ті поспішають, час від часу лунає : « з наступаючим». Пошта зачинена, не засмучуюсь з цього приводу, власне на це сподівалась. Не одна ж я готуюся до зустрічі Нового року. Йду назад не поспішаючи. Милуюся чарівним зимовим днем.

 Раптом з снігової завіси виринає постать. Незнайомий чоловік ще здалеку привітно посміхається мені і кричить : «З наступаючим!» , порівнявшись зі мною говорить : « Яка гарна жіночка ! Я Вас ще побачу ?». Чоловік середнього віку, приємної зовнішності і на п’яного аж ніяк не схожий – відзначаю про себе – можливо і провів уже старий рік, та в міру видно, а ось настрій у нього не те що у мене… Посміхаюсь у відповідь, говорю  « З наступаючим» і  прямую далі. Настрій зсунувся з нульової позначки і повільно поповз вгору. Дивина якась. Адже зустріч з незнайомцем тривала якусь мить, одну коротку мить…

Як мало людині потрібно для щастя : всього привітна усмішка і добре слово, а жінці, особливо вже не зовсім молодій, тобто зовсім немолодій,  маленький комплімент.

Я поспішила додому, де скоро збереться маленька компанія найближчих людей, де з останнім ударом годинника  загадаю своє одвічне і щире бажання щоб усі дорогі і близькі мені люди були в наступному році живі і здорові.

Білий тигр хижо клацнувши зубами повільно ховався за сніговою пеленою. Десь вже зовсім близько скакав кролик, брязкаючи металевими латами. Кролик - безневинна тваринка і зла напевно не принесе.

З наступаючим Новим роком усіх! Будьте здорові, щасливі і любіть ближнього свого, як самого себе.